Те, що характеризує людей нашої епохи, то це ― надмірна квапливість.
Ми всі кудись спішимо.
Ми не вміємо чекати!
Нікого і нічого!
Ми хочемо все і одразу!
Ми всі вже так навчилися хотіти.
Ми не вміємо чекати листів… Ми їх не пишемо. Ми й емйли вже перестали писати. Бо ж не видно, чи наш адресат їх вже прочитав, чи ще ні. І не зможемо бути роздратовані кількахвилинною затримкою відповіді.
Ми ж не даємо людям часу на роздуми.
Відповідь хочемо негайно!
Ми не хочемо чекати людей.
Проте, дуже часто хочемо щоб чекали нас. (Якось парадоксально: так спішимо і майже завжди спізнюємось.)
А це ж так таїнственно чекати… знаючи в надії, що хтось таки прийде. Повернеться. І ми знову зустрінемось.
Але де там. Таїнство чекання ми руйнуємо десятками дзвінків за лічені хвилини.⠀
Ми не хочемо чекати першого сексу. Ми часто випереджуємо події позбавляючи іх сенсу та змісту. Перестрибуємо етапи. Зриваємо «зелепухи», замість того, щоб дочекатись стиглих плодів.
Задовільнаємось «зелепухами», бо хочемо спробувати вже!⠀
Та й фаст-фудами ми теж часто себе годуємо. Можливо, занадто часто. Бо щоби спікся хліб, то треба зачекати. І вже коли навіть із печі його виймуть, теж треба чекати, аби вистиг, щоб не попектися. Але той поспіх, напевне, ще родом від тоді, коли ми відкусили те, що не можна було їсти.
А ще, всі хочуть вже сьогодні отримати відповіді на всі питання у вигляді «чудодійної таблетки». Вже сьогодні стати успішними, багатими і «завтрішніми» ― не прикладаючи жодних зусиль і, немов би, втікаючи від себе сьогоднішніх.⠀
Проектуємось на затра, замість того, щоб відбутись сьогодні!⠀
Куди ми женемось у цьому ралі?⠀
Куди спішимо?⠀
Бо може, життя це і є вміти чекати.
Чекати вічності, а не гнатися за нею.⠀
Чекати живучи!
Бо Вічність можна випередити, хіба люблячи сьогодні.
І чекати зустрічі з любими і з Любов‘ю!
